| Головна » Статті » Мої статті |
Чернівецька обласна рада Інститут післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області
«ВІЗЕРУНКАМИ ЗАКВІТЧАНЕ ЖИТТЯ» (індивідуальний творчий проект)
Автор: слухач курсів підвищення кваліфікації вчителів українознавства Федорюк Надія Василівна вища категорія Кам’янської ЗОШ I - III ст. Науковий консультант:
м. Чернівці 23.03.- 03.04.2015 р. Зміст роботи
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
РОЗДІЛ І. 1.Українська вишивка як декоративне мистецтво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Вишивка в інтер’єрі кам’янчан. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
РОЗДІЛ ІІ. Майстриня вишиваних узорів (дослідження життя і діяльності Бобул Віоріки Василівни). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додатки до роботи Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
ВСТУП
„Збираєм усе по краплині,
Розгортаю життя, як сувій полотна: ось мережка гріхів і низинка падінь, верховинка жадань, яворівка притаємних прагнень. Далі – хрестики чорні страждань і терпінь та червона стебнівка палкого кохання. Ось гладинка жіночої паски, Перетинка пестощів з ніжністю… Ці нитки, ці голки, не заручені пальці в наперстках. Все життя у шитті, і життя, як шиття. Ірина Сеник.
Так глибоко і проникливо відчуває вишивку українська поетеса Ірина Сеник – мучениця за правду та ідею незалежної України. Сучасний стан нашого суспільства характеризується зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної історії та культури, до усвідомлення необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності, втрата якого загрожує існуванню самого народу. Звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та відновлення всіх його видів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій, відродження культури українського народу. Витоки народного мистецтва сягають сивої давнини. Зберігаючи тісний зв’язок з традиціями народної творчості минулого, народне мистецтво набуває нового змісту, нових якостей і рис сьогодення. Вічнозелене дерево народної творчості збагачується новими паростками в наш час. Народна художня творчість пов’язує покоління і є джерелом невичерпного натхнення і пізнання нашої історії. Зараз у різних галузях мистецтва можна спостерігати великий інтерес до фольклору. Мабуть тому, що народна творчість надає кожній людині неоціненну можливість знайти власний шлях для самовираження. Тема цієї роботи: « Візерунками заквітчане життя» Мета роботи: ознайомити з вишивкою рідного села; розвивати естетичні та художні смаки, творчу уяву; виховувати національний світогляд, повагу до культурної спадщини Буковини. Актуальність теми: Українська народна вишивка являється одним із найбільш розповсюджених і доступних видів народної художньої творчості. Вона удосконалювалась у продовж багатьох століть і до нас дійшла у вигляді чудових різноманітних орнаментів, швів, якими вони наповнені, цікавих кольорових поєднань ниток. Дизайнери майстерно інтерпретують вишивку, поєднують сучасні технології та традиції народу створюючи дивовижні речі, що абсолютно відповідають сучасним тенденціям моди. Практичне значення полягає в тому, що матеріали дослідження можна використовувати на уроках українознавства, трудового навчання, образотворчого мистецтва та історії рідного краю. Віоріка Василівна Бобул – майстриня народного декоративного мистецтва. Вона втілила у своїх роботах відчуття прекрасного, любов до українських традицій, нашої минувшини.
Розділ I. 1. Українська вишивка як декоративне мистецтво.
З усіх видів української художньої творчості найславетніший, мабуть, - художнє вишивання. Це найдоступніший усім і кожному вид творчості, адже він не потребує якихось складних пристосувань. Історія української народної вишивки сягає у глибину віків. Археологічні знахідки на території сучасної України свідчать про те, що вже одяг скіфів був прикрашений вишивками. А символіка орнаментів, що використовується у вишиванках, дуже схожа з протописемністю трипільців. Речові пам’ятки V-VІ століття, знайдені на території Черкащини та Чернігівщини свідчать про звичаї давніх слов’ян прикрашати одяг вишитими орнаментами. В період існування Київської Русі дуже цінувалось мистецтво вишивки. Майстерність дівчат та жінок передавалась з покоління в покоління. До наших часів дійшли зразки клопіткої праці вишивальниць, виконані на тканині та шкірі. Навіть сестра Володимира Мономаха Анна заснувала в Києві школу, в якій молодих дівчат навчали мистецтву шиття срібними та золотими нитками. В Іпатіївському літописі середини ХІІІ століття описана зустріч Данила Галицького з королем Польщі, де говориться про те, що він був одягнений в кожух, прикрашений вишуканою вишивкою. Тісні взаємини з іншими народами зробили свій внесок і в мистецтво вишивки, але самобутні риси залишилися незмінними. На рубежі ХVI-ХVII століття розгортається потужна хвиля своєрідного ренесансу української культури, піднесення різних видів мистецтва, в тому числі і виготовлення вишиванок. В ХVI-XVIII століттях на всій території України діяли майстри гаптування. Об’єднуючись в цехи, вони вишивали одяг, скатертини, рушники тощо. Поступово утворюються значні вишивальні осередки на Київщині, Чернігівщині, Поділлі, Буковині, Карпатах. Друга половина ХІХ століття визначається новим спалахом інтересу до українського декоративно-ужиткового мистецтва взагалі, та зокрема вишивки. Під впливом діяльності громадських організацій «Просвіт», які становили собі за мету збереження та відродження національних традицій, були створені різноманітні курси та школи. І українська вишивка вистояла навіть під дією науково-технічного прогресу. На початку ХХ століття вишивка набуває масового поширення. Вже в цей період було відомо понад 1200 технік вишивання. Розпочинається тісна співпраця професійних художників та народних майстрів. В 20-30-ті роки засновуються артілі та майстерні, які згодом перетворилися на фабрики художніх виробів. Сучасна українська вишиванка тісно пов’язана з давніми традиціями. Використання традиційних технік та матеріалів, поєднане з новим баченням цього виду мистецтва та фантазією майстринь, дало новий поштовх масовому попиту та моді на вишиті вироби. Ніхто не може напевне сказати, де і як зародилося мистецтво вишивання, кому першому спало на думку перенести на тканину за допомогою ниток незвичайне бачення навколишнього світу. Через недовговічність ниток і тканин збереглися тільки зразки народної вишивки, датовані кінцем XVIII – початком ХІХ століття. За часів натурального господарства в кожній родині виробляли все необхідне для життя, зокрема ткали полотно і самі шили з нього одяг, прикрашали його вишивкою. Займалися вишивкою в будь-який зручний час тільки жінки: довгими зимовими та осінніми вечорами, на посиденьках, у години відпочинку. Вишивали практично всі елементи одягу: сорочку, плахту, кептар, головні убори. Вишивку застосовували для оздоблювання не тільки одягу, а й постільної білизни, рушників, скатертин і серветок. Колись за кількістю й довершеністю виробів, які дівчина підготувала до свого весілля, судили про її працелюбність. Уміння серцем відчувати навколишню красу й відтворювати її в узорах кожна дівчина змалечку вчилась у своєї матері, бабусі. Вишивка в Україні – світ краси й фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків. У вишивці яскраво й повно розкривається душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного, високорозвинене почуття ритму, композиційної міри в побудові орнаменту, гармонії кольорових поєднань. Це давнє і вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості в єдності людини з природою, в умінні протягом століть зберігати і примножувати красу, дарувати людям радість зустрічі з прекрасним. Якщо уважно придивитись до узорів вишивки, можна побачити, що це мистецтво високої естетичної наснаги, мистецтво простого й разом з тим мудрого декоративного мислення. Розглядаючи орнаменти вишивки, відчуваєш гармонію кольорових сполучень, ритм ліній узору, їхню глибоку змістовність. Адже у вишивці, як і в народній пісні, відображалися заповітні мрії на краще майбутнє, прагнення краси. В узорах вишивки жінки розповідали про свої думки й почуття, сподівання і страждання. Тому є вишивки сумні й замріяні, а є радісні й веселі, в яких барви й узори бринять, як жартівлива співаночка. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. За допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. У ХІХ столітті мистецтво вишивання вийшло за межі домашньої творчості. З’явилися артілі та невеликі об’єднання вишивальниць. Вишивка стала промислом, причому деякі дослідники української народної вишивки вважають, що фабричне виробництво та виробництво вишивки на продаж не сприяли збереженню традицій народного мистецтва. У ХХ столітті народна вишивка стала предметом досліджень. З’явились музеї народної творчості, у яких етнографи з великою любов’ю зібрали унікальні колекції зразків фольклорної вишивки.
2. Вишивка в інтер’єрі кам’янчан. Вишивка в Україні – світ краси й фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків. Вишивкою захоплювались повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю. В нашому селі вишивати вміли всі жінки й дівчата. Робили це довгими зимовими вечорами під час вечорниць за тихою розмовою або піснею. За допомогою вишиваних виробів кам’янчани прикрашали свої домівки, тому що хата для кожної газдині була не лише місцем проживання, але і святинею. Кожна жінка хотіла, щоб її помешкання було гарним. Для того, щоб прикрасити інтер’єр хати, вишивали подушки, серветки, рушники, картини, ікони, скатерки, простині і навіть килими. І саме вишитими килимами (скорцарями) славиться наше село. З меблів у давні часи було лише найнеобхідніше: стіл, лавиця, скриня. І для того , щоб заповнити простір, жінки прикрашали стіни килимами, доріжками. Частіше були ткані килими, але в нашому селі широко використовувались і вишиті. Всі килими вишивались по кілька місяців. Їх розміри доходили до двох, трьох метрів. А от Звоздецька Євдокія Василівна свій килим розміром 3 м на 1 м 40 см вишивала рівно рік (Додаток 1) Переважали рослинний і геометричний орнаменти ( Додаток 2, 3) Але поряд із давніми мотивами можна побачити і мотиви з реальної дійсності, де відображено сюжети з життя людей ( Додаток 4 ), а також звірів і птахів( Додаток 5, 6, 7, 8). Художня довершеність і розмаїття вишивки залежала від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору. Розмаїтість навколишнього життя, власні думки й почуття, краса рідної природи завжди були джерелом творчої наснаги наших вишивальниць і в художніх образах лягли на полотно. З кольорів майстрині надавали перевагу яскравим, насиченим, які символізували життя, тепло, сонце, ніжність, невинність. Це зелений, червоний, жовтий, блакитний, білий. З технік частіше використовували хрестик, але деякі невеличкі доріжки вишивались гладдю, стебельчатим швом. Наприклад, такі, як доріжка Звоздецької Феліції Йосипівни «Добрий ранок» (Додаток 9), яку вона вишила у 1953 році, будучи у третьому класі. А вишивала для того, щоб прикрасити стінку біля свого ліжка. Ближче до нашого часу популярними стали килими, вишиті спеціальною голкою (Додаток 10), які почали вишивати досить великих розмірів. Як декоративна оздоба, килими та доріжки надавали хаті святковості, урочистості, національного колориту. Вони вражають багатим декором, соковитістю барв, розмаїтістю орнаменту, який має глибоку символіку. Інтер’єр української хати ніколи не був статистичним, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Наприклад, стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю, чи свято застеляли святковою (« празничною») вишитою скатертиною (Додаток 11 ). Святково вбирали також ліжка: застеляли вишитими простинями, накривали найкрасивішими покривалами, подушки виставляли одна на одну у свіжовипраних наволочках (Додаток 12). Кожна дівчина, готуючи собі придане, обов’язково вишивала собі подушки, ясики . Вони були предметом особливої гордості жінки. Панцир Зінаїда Денисівна – майстриня, яка вишила багато подушок (Додаток 13), розказала, що дівчина на видання повинна була мати не менше семи подушок і ясиків. Так як число сім вважалося щасливим. Коли батьки благословляли своїх дітей на вінчання, хліб і сіль клали саме на вишиті подушки. Також вони використовувались при обряді покривання молодої. Важливу роль в інтер’єрі української хати відігравав вишитий рушник. Рушники із зображенням геометричних фігур, квітів, дерев вважалися символом щасливого життя (Додаток 14, 15). У кожній українській хаті на стінах висіли ікони, портрети батьків, обрамлені рушниками. Прибрана хата, а в ній чистий рушник слугували ознакою охайності й працьовитості жінки. Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер’єру. Перед Великоднем хата завжди обновлювалась. Обов’язково на святковому столі стояв великодній освячений кошик, накритий вишитим рушничком (Додаток 16). Стіни прикрашали новими рушниками з рослинним весняним орнаментом. До нашого часу збереглося ритуальне використання рушників. Вони були необхідним складником наших традицій і прикрашалися своєрідним орнаментом, пов’язаним із культом сонця, місяця,зірок. Рушники, що були оберегом, розвішували на покутті, над вікнами та на стінах. Рушники є одним із найдавніших ритуальних атрибутів, символом. Вони поєднують людину з її пращурами. У весільному обряді заручин старший староста клав на накритий рушником хліб руку нареченої, зверху – руку нареченого та перев’язував їх рушником. Опісля молода пов’язувала старостів рушниками, що сама вишивала. Майстриня Кирстюк Сільва Степанівна також вишила для себе рушник (Додаток 17), який вражає своєю композиційною структурою, яскравими квітами, що піднімаються вгору до вишитих дивовижних «птахів щастя», що символізують шлюбну пару й сімейну радість. Безперечно, такий рушник є досконалим витвором вишивального мистецтва, отією золотою ниткою, яка поєднує у вишивці долю і досвід поколінь.
РОЗДІЛ II. Майстриня вишиваних узорів ( життєвий і творчий шлях майстрині – вишивальниці Бобул Віоріки Василівни)
Кожна людина по - своєму талановита, варто лише уважніше придивитися, до чого вона виявляє інтерес, які у неї уподобання. У нашому селі Кам’янка мешкає прекрасна людина - майстриня – вишивальниця, хранителька звичаїв і традицій Бобул ( Патраш ) Віоріка Василівна. Народилася ця чудова жінка 6 лютого 1955 року в селі Багринівка Глибоцького району в сім’ї колгоспників. Після закінчення восьмирічки вона поступила в Ліпканське педагогічне училище в Молдавії. З 1974 року працювала в Кам’янській сільській бібліотеці. Успішно вийшла заміж, народила сина та доньку. З раннього дитинства Віоріка Василівна дуже любила співати, танцювати. А ще полюбляла слухати розповіді стареньких людей про їхнє життя, про традиції та звичаї села. В родині Віоріки Василівни кожен мав свої обов’язки: чоловіки поралися по господарству. А роботи вистачало, бо були маючими. А от жінки – в хаті. Сім’я Патраш – це працьовиті люди, життєве кредо яких: «Хочеш мати - треба працювати». Дід Микола - столярував. Свої вироби – чи то лаву, чи поличку – оздоблював різьбою, щоб надати естетичного вигляду. Своє вміння передав синові Василеві. Той, будучи бригадиром у колгоспі, не залишав столярської справи. Сільське господарство – це робота сезонна і тому у Василя Миколайовича було вдосталь часу для столярства. Жінки теж не відставали. Баба Зіновія була майстринею на всі руки. Вона і ткала, і вишивала, і мережила. І всьому цьому навчила малу Віоріку. Та найбільше до смаку їй припало саме вишивання. Під час навчання в школі, згадує Віоріка Василівна, на уроці праці дуже хотілося похвалитися своїм умінням вишивати. Перша її техніка – це стебловий і петельний шов. Ним мала Віоріка вишивала хустинки та серветки. Далі освоїла й інші техніки. У 13 років вона вишила хрестиком свою першу картину під назвою «Котики». Дід вставив її у рамку й повісив у хаті на стіні. Тепер ця картина зберігається в етнографічному музеї села. В родині Віоріки Василівни свято шанували звичаї та традиції своїх пращурів. До кожного свята ретельно готувалися. І жодне без співу не проходило. Акомпонував дід Микола , який добре грав на гармошці. Художня вишивка полонила серце жінки. Та не завжди легким був її життєвий шлях: будівництво оселі, навчання в педагогічному інституті в Молдавії на географічному факультеті, маленькі діти. Та Віоріка Василівна працювала, як бджілка, все встигала, ще й кожного дня намагалася вільну хвилину віддати улюбленій справі – вишиванню, щоб поринути у світ прекрасного й піднесеного. З 1987 року Віоріка Василівна працювала вчителем географії в Кам’янській загальноосвітній школі, а з 2000 року – вчителем народознавства( нині – українознавства). І тепер ця талановита жінка може себе повністю розкрити. На уроках разом з учнями вчителька співає, грає в ігри – забавлянки, запрошує старожилів, майстрів села. В позаурочний час проводить виховні заходи на патріотичну тематику, вечорниці, свята календарного циклу, родинні свята. Щорічно проводиться тиждень українознавства, насичений піснями, танцями, вікторинами, екскурсіями. З – поміж численних талантів Віоріки Василівни чи не найціннішим є її вміння радіти життю, незважаючи на труднощі, проблеми, клопоти. Щира патріотка, вона весь свій творчий шлях присвятила насамперед рідній Україні, землі, на якій виросла, вклавши свою частку в розвиток національної культури та збереження українських традицій. У січні 2014 року при Кам’янській загальноосвітній школі Віоріка Василівна разом із колегою Федорюк Н.В. створили етнографічний музей, який налічує близько 500 експонатів. І саме тут зберігається чимало творчих робіт – вишивок майстрині. Тематика робіт Віоріки Василівни, як вишивальниці, - різноманітна. В її доробку є рушники (весільні, великодні і просто святково – подарункові), вишиті подушки та ясики, картини,серветки та скатерки. Споглядаючи роботи Віоріки Василівни, мимоволі виникає думка: « Яке треба мати терпіння, невичерпну енергію, щоб так щедро дарувати людям тепло свого серця». А тепер майстрині – вишивальниці прийшло до смаку оздоблювати вишивкою сучасні костюми ( їх у Віоріки Василівни вже шість ). Вишивання нетрадиційними узорами, букетами, окремими квітами стало приносити моральне задоволення. Тут вже були не шаблони або зразки, тут треба було підходити творчо, адже відповідний фасон вбрання, тканина, її фактура вимагали щоразу нових підходів і в композиції, і в кольоровій гамі, і у формі самого оздоблення. Найчастіше це були багатоколірні вишивки, які й привели Віоріку Василівну до визначення пріоритетів. Занурюючись у розмаїття кольорів, барвисту веселку різнокольорових ниток, наче відлітала у безмежний простір своїх фантазій, забуваючи про сірі будні. Перепробувавши багато технік і прийомів вишивання, Віоріка Василівна використовує різні шви: стебловий, петельний, хрестик, “солов'їне вічко" і, безперечно, гладь. Гладь вона полюбляє тому, що при вмілому поєднанні кольорів можна передати зображення так, як його бачить око. Злиття кольорів досягається тим, що стібки гладі робляться різної довжини, входячи один в один, вони роблять зображення опуклим (якщо тло не зашивається) або на зразок “розтяжки" можуть поступово переходити від більш інтенсивного до менш інтенсивного тону. Шиє майстриня переважно шовковими нитками, застосовує муліне, бавовняні нитки, для підсилення ефекту часом використовує люрекс, іноді акрил. Творчість є духовною потребою майстрині. Все своє життя вона не лише вишивала свою долю, закодовуючи в зримих образах картин свої мрії, сподівання, вкладаючи у відомі символи свої, часом невеселі, роздуми, а часом і велику радість від наповненості життя, яке попри всі випробування, все ж таки продовжується. Зараз вона полюбляє оздоблювати українські костюми для своєї внучки Марійки ( яка,до речі, теж починає вишивати). Яскрава спідничка та біла сорочка, вишита червоними маками, додає дівчинці впевненості і гордості за свою бабусю під час виступів на Кам’янській сцені. Творчі роботи Віоріки Василівни Бобул – це ще одне свідчення того, що на нашій буковинській землі живе чудова людина з вишуканим баченням прекрасного, витонченим смаком, високим рівнем виконуваних нею робіт і з великим бажанням давати насолоду тим, хто їх споглядає.
ВИСНОВКИ Вишивка сьогодні живе повноцінним життям., прикрашає сучасний інтер’єр, одяг, надаючи йому своєрідності й неповторності. До невичерпних джерел народного вбрання постійно звертаються, черпаючи наснагу, модельєри, конструктори, художники, вивчаючи традиції народного костюма. Вони створюють сучасні моделі одягу, в котрих виявляються риси індивідуального смаку, звільнені від загальної стандартизації, і кожна з яких несе тепло рук майстрині. І все частіше дизайнери використовують у створенні сучасного інтер’єру вишивані вироби, прикраси. В нашій місцевості працює чимало талановитих вишивальниць, роботи яких відрізняються смаком і оригінальністю. Їх творча спадщина є джерелом натхнення й наслідування для молодого покоління майбутніх майстринь.
Література
Вишивка західних областей України. Захарчук – Чугай Р.В. Київ, 1989
Луткова Тацкевич В.О. “Технологія вишивки” - Київ: Вища школа, 1997
Кара-Васильєва Т. «Українська вишивка. Альбом », К.: Мистецтво, 1993р.
Кулипич-Стахурська О. «Мистецтво української вишивки. Техніка і технологія», Л.: Місіонер, 1996р.
Литвинець Е.М. «Чарівні візерунки» . – К.: Веселка, 1983 рік.
Джигура - Литвинець Е.Н. «Навчання рукоділля» . – К.: Реклама, 1980.
Люба моя Україна. Шкода М.Н. Донецьк, ТОВ ВКФ «БАО», 2008
| |
| Переглядів: 2016 | |
| Всього коментарів: 0 | |